Вірші про людей похилого віку

Ти років вже маєш чимало,

І щастя, і горе було,

Лиш спокою серце не знало -

Вперед безупину вело.

Вже виросли діти і внуки,

І правнуки в тебе вже є,

І старість бере в свої руки

Натруджене тіло твоє.

Ти дням не ведеш уже ліку,

Бо вічність тобі вже гряде:

Людина похилого віку

На вічний спочинок іде.

Та лишаться сонце і квіти,

Стежки, де проходила ти,

І будуть онуки і діти

У згадках тебе берегти.

           Автор: Вікторія Нич

Люди похилого віку -

Мудрості стигла пора,

Спогадів митті без ліку,

Роки по вінця добра -

Праведно й щиро прожиті!

Що залишилось? - Жалі!

Мов на дідівськім столі

Кухоль води ледь надпитий...

Втіха бува лиш тоді -

Прийдуть як діти й онуки -

Згоять печаль од розлуки,

Радість засвітять в журбі...

Тільки те зрідка бува,

Більше розведено болю -

Смутком, сльозами, й поволі

Вже й присмерніли слова...

Може то треба страждать?..-

Чия ж то правда, наш світе,

Що, наче вічно, нам діток

Спрагло щодня дожидать...

В серці ж образи немає,-

ЧУжать образи всіх нас,

Серце в любові чекає

Рідне дитя кожний час!..

Хоч вже диктуються днями

Долі останні рядки -

Знову продивлені нами

В тихім віконні шибки...

Чим же наш спадок рясніє -

Що, в нім, лиш, сум дозріва?

Ні, - повен він і надії -

Тої, що світ зігріва!..-

Нею ми щедро вчащали

Того в житті, і тогО..,-

Значить, не так вже і мало

Людям лишили свогО!

           Автор Олег Стаднік

Старесенька іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здров'я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами...

Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.

Горить ліхтар, ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла не вродить,

і молоді ума не добіжать.

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,

і насіннЯ у вузликах лежать.

Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни.

А ті казки, те слово, ті сади,

і так по крихті, крихті Україна -

іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!

Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.

Зверни додому з білої доріжки.

Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.

Тоді був травень, а тепер зима.

Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...

Старесенька, іде чиясь бабуся,

і навіть хтозна, як її ім'я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

щоб думати, що, може, то моя.

                       Автор Костенко Ліна